У суспільних дискусіях мобілізацію в Україні нерідко пов’язують безпосередньо з президентом Володимиром Зеленським. Однак такий погляд спрощує ситуацію. Масштабний призов став наслідком не стільки особистого рішення конкретного політика, скільки повномасштабного вторгнення Росії та необхідності держави підтримувати чисельність армії під час затяжної війни.
Якби у лютому 2022 року президентом України була інша людина, держава все одно постала б перед тією самою базовою проблемою: російська армія вторглася на українську територію, захоплювала міста та намагалася просунутися вглиб країни. Для стримування такого противника Україні були потрібні сотні тисяч військовослужбовців, резерви та постійне поповнення підрозділів.
Тому повна відмова від мобілізації за такого сценарію була б вкрай малоймовірною. Альтернативою могло стати або різке скорочення масштабів оборони, або швидке прийняття умов Росії, або пошук інших способів збільшити чисельність війська.
Причому немає гарантій, що за іншого президента правила мобілізації були б м’якшими. Інше керівництво могло обрати навіть жорсткішу модель призову, якщо вважало б це необхідним для утримання фронту.
Історично держави, які стикаються із загрозою втрати територій чи власного існування, часто розширюють військовий обов’язок незалежно від того, хто саме перебуває при владі. Рішення може відрізнятися за віковими межами, системою відстрочок, відповідальністю за порушення або підходами до рекрутингу, однак сама потреба в людському ресурсі нікуди не зникає.
Особливе значення для України має характер російської окупації. Після звільнення Бучі, Ізюма та інших населених пунктів були задокументовані вбивства мирних жителів, катування та інші тяжкі порушення. Це суттєво впливає на сприйняття питання оборони: йдеться не лише про контроль над територіями, а й про безпеку населення на землях, які можуть опинитися під російською окупацією.
Саме тому твердження, що зміна президента автоматично дозволила б уникнути мобілізації, не враховує головної причини її появи — масштабної війни.
Водночас це не означає, що дії чинної влади у сфері мобілізації не можна критикувати. Предметом суспільної дискусії можуть бути робота ТЦК, правила бронювання, справедливість відстрочок, підготовка мобілізованих, строки служби та відповідальність посадовців за порушення.
Інший президент міг би організувати ці процеси інакше — ефективніше або, навпаки, значно жорсткіше. Але повністю прибрати потребу в мобілізації лише політичною заміною керівництва було б практично неможливо, доки Росія продовжувала б масштабну війну.
Тому питання варто розділяти. Одне — наскільки справедливо та ефективно держава проводить мобілізацію. Інше — чому мобілізація взагалі виникла. Перше залежить від рішень української влади, тоді як друге насамперед є прямим наслідком російського вторгнення та необхідності країни захищати свою територію і населення.