Українські військові командири дедалі частіше публічно говорять про проблеми на фронті — нестачу боєприпасів, дефіцит ракет для протиповітряної оборони, труднощі з особовим складом, складну ситуацію на окремих напрямках та можливості російських військ. Для суспільства така відвертість може здаватися необхідною: українці мають право розуміти, що відбувається на війні, а командування — привертати увагу до проблем, які потребують термінового вирішення.
Однак під час війни існує межа, після якої публічність перестає бути способом інформування суспільства і може перетворитися на джерело цінної інформації для противника.
Проблема не в самому визнанні труднощів. Будь-яка армія, що веде тривалу війну, стикається з дефіцитом ресурсів, втратами та необхідністю постійно пристосовуватися до змін на полі бою. Небезпека виникає тоді, коли високопоставлені військові починають конкретизувати масштаби цих проблем: скільки залишилося ракет певного типу, які системи ППО відчувають нестачу боєкомплекту, наскільки довго вони здатні підтримувати нинішню інтенсивність роботи або на яких ділянках фронту оборона перебуває під найбільшим тиском.
Для російської розвідки такі заяви — не просто новини. Вони можуть ставати частиною значно ширшої картини, яку противник формує з десятків і сотень відкритих джерел.
Сучасна розвідка давно не обмежується агентурою, перехопленням зв’язку або супутниковими знімками. Значний масив даних можна отримати завдяки OSINT — аналізу інтерв’ю, заяв посадовців і військових, фотографій, відео, публікацій у медіа та соціальних мережах.
Окреме висловлювання може не містити критичної інформації. Проте якщо один командир повідомляє про дефіцит ракет для ППО, інший описує інтенсивність російських ударів, а третій говорить про проблеми на конкретному напрямку, ці відомості можна зіставити. У результаті противник отримує набагато точніше уявлення про реальні можливості української оборони, ніж дає кожне повідомлення окремо.
Особливо чутливою є інформація про протиповітряну оборону.
Якщо Росія отримує підтвердження, що запас певних ракет-перехоплювачів обмежений, це може враховуватися під час планування наступних ударів. Противник здатний змінювати співвідношення безпілотників і ракет, збільшувати кількість хибних цілей, проводити атаки кількома хвилями та намагатися виснажувати українську ППО.
Тому навіть приблизне розуміння того, наскільки довго система протиповітряної оборони здатна працювати з нинішньою інтенсивністю, потенційно має військову цінність.
Аналогічна проблема виникає на полі бою. Публічні заяви про нестачу піхоти, проблеми з ротаціями, дефіцит боєприпасів або особливу вразливість певної ділянки фронту можуть стати додатковим матеріалом для оцінювання ситуації російським командуванням.
У результаті виникає небезпечний парадокс. Український командир може намагатися публічно привернути увагу до проблеми та домогтися її швидшого вирішення, але водночас його слова почує і противник, який шукатиме спосіб використати цю проблему на свою користь.
Причому чим вищою є посада військового, тим більшої ваги набувають його слова.
Повідомлення окремого бійця про нестачу боєприпасів ще необхідно перевірити: воно може стосуватися лише конкретного підрозділу або короткого проміжку часу. Коли про системну проблему говорить представник найвищого військового керівництва, така інформація сприймається зовсім інакше.
Саме тому головні командири мають бути особливо обережними з конкретикою. Вони володіють значно повнішою картиною стану війська, а їхні публічні виступи аналізують не лише українські громадяни, журналісти та західні партнери.
Це не означає, що військове керівництво має приховувати проблеми або створювати для суспільства картину, яка не відповідає дійсності.
Критичні питання необхідно порушувати. Однак існує принципова різниця між повідомленням про наявність проблеми та розкриттям інформації, яка дозволяє оцінити її реальний масштаб.
Про необхідність додаткових ракет для ППО можна говорити публічно, не повідомляючи їхні залишки та темпи витрачання. Можна заявляти про складну ситуацію на фронті, не розкриваючи деталей, за якими можна визначити стійкість конкретних ділянок оборони. Можна вимагати більше артилерійських боєприпасів, не повідомляючи противнику фактичні запаси та можливості окремих підрозділів.
Повна інформація має надходити тим, хто здатний вплинути на ситуацію: президенту, Міністерству оборони, Генеральному штабу, профільним парламентським структурам та союзникам України. Для цього існують закриті доповіді, захищені канали зв’язку та переговори без присутності преси.
Військова таємниця не означає приховування правди від власного суспільства. Її завдання значно простіше — не дозволити противнику отримати інформацію, яка полегшить йому планування наступних дій.
У сучасній війні інформація сама стала зброєю. Росії не обов’язково отримувати секретний документ, якщо частину необхідних відомостей можна поступово зібрати з відкритих заяв українських посадовців і командирів.
Саме тому відповідальність за слова має зростати разом із посадою. Чим більше військовий знає про реальний стан ЗСУ, тим ретельніше він повинен оцінювати, яку частину цієї інформації можна озвучувати публічно.
Українське суспільство має знати правду про війну. Союзники повинні отримувати всю інформацію, необхідну для ухвалення рішень щодо допомоги. Але російське командування не повинно отримувати готові відповіді на питання про те, де, коли і наскільки українська армія є вразливою.